Стаття про набувальну давність. Спеціально для Юридичної газети

Партнер Юридичної компанії "Правова допомога" Володимир Гурлов і юрист компанії Андрій Бузинний підготували для Юридичної газети матеріал про особливості застосування набувальної давності.

Стаття була опублікована в №38 від 18 вересня 2012 року.

Повний текст статті:

"Набувальна давність: чим довше володієш, тим гірше!

Системна помилка в судовій практиці робить  людей «минулого тисячоліття»  безправними

Інститут набувальної давності апріорі вважався однією з найпрогресивніших новел Цивільного кодексу 2004 року (далі – ЦК). Офіційне покликання такого нововведення – встановити повну рівноправність усіх форм власності, забравши у держави, серед іншого, право на отримання спадкового майна, щодо якого не виявилося спадкоємців. Проте більш зрозуміле тлумачення поняття «набувальна давність» зводиться до того, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито ним володіти, визнається власником такого майна.

Новий ЦК доволі лаконічно описав всі важливі моменти набуття права власності за набувальною давністю. Так, в статті 344 ЦК встановлено, що відносно нерухомого майна час відкритого і безперервного користування має складати десять років, щодо рухомого – вдвічі менше. Якщо виникнення права власності пов’язане з моментом державної реєстрації такого права (зокрема, щодо нерухомості), то, відповідно, і за набувальною давністю воно виникає лише з моменту державної реєстрації. І ще один важливий момент: за набувальною давністю право власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Крім цього, законодавець, очевидно, бажаючи якомога скоріше втілити прогресивне нововведення в життя, вирішив окремо прописати порядок застосування положень про набувальну давність щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності новим ЦК. І, потрібно сказати, зробив це не зовсім вдало.

Присвячений цьому пункт 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК встановлює: «Правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом». Вищевказана критика, адресована законодавцю, стосується словосполучення «за три роки до набрання чинності», оскільки  саме через нього, а точніше через невірне сприйняття його змісту представниками української судової системи у багатьох добросовісних набувачів виникають проблеми з визнанням права власності.

Формальний підхід до цього словосполучення дозволяє знайти аж три можливих варіанти його тлумачення. Перший – положення про набувальну давність поширюються на відносини, що виникли РІВНО за три роки до набуття чинності новим ЦК. Враховуючи, що Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року, то згідно такому варіанту тлумачення набувальна давність стосувалась би лише тих осіб, хто заволодів чужим майном саме 1 січня 2001 року. Дане тлумачення є досить абсурдним і навряд чи в кого виникнуть сумніви, що законодавець не вкладав такого змісту у дану норму.

Інші два варіанти тлумачення: положення про набувальну давність застосовуються до правовідносин, що виникли відповідно або РАНІШЕ, або ПІЗНІШЕ 1 січня 2001 року. Іншими словами, словосполучення «за три роки до набрання чинності» видозмінюється  у «раніше трьох років до дати набрання чинності» або ж у «протягом останніх трьох років до дати набрання чинності». Якби законодавець використав одну з наведених видозмінених конструкцій, питань би ні в кого не виникало, але «маємо те, що маємо».

Аналіз судової практики показує, що судді переважно дотримуються останнього варіанту тлумачення, особливо не пояснюючи причин, а лиш дотримуючись аналогічної практики. Зокрема, Верховний Суд України в Ухвалі від 10 червня 2009 року зазначає, що враховуючи положення ст. 5 ЦК України про дію законів у часі та п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно до якого правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном розпочалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та приймаючи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р. Аналогічну позицію висловлював і Вищий господарський суд України, зокрема, в постанові від 22.01.2008 № 8/509-НМ: «Правила про набувальну давність можуть поширюватись на випадки, коли володіння майном (в тому числі нерухомим) почалося за три роки до набрання чинності ЦК України, тобто відлік строків, про які йдеться в частині першій статті 344 цього Кодексу, зокрема, 10-річного, може починатися з 01.01.2001, але жодним чином не з 1998 року, як гадає скаржник».

З наведеної позиції судів можна зробити два головних висновки. По-перше, визнання судом права власності на нерухоме майно не могло мати місце раніше 1 січня 2011 року (оскільки саме в цей день закінчувався мінімально можливий встановлений десятирічний строк відкритого користування – якщо володіння майном розпочалося саме 1 січня 2001 р.). А по-друге, особи, що заволоділи майном до 1 січня 2001 року не можуть претендувати на набуття права власності за набувальною давністю. Таким чином, особи, що вступили у відкрите володіння майном в акурат до межі тисячоліть позбавлені можливості оформити право власності на майно, незважаючи на те, що подекуди користуються ним п’ятнадцять, двадцять років і більше.

Слід зазначити, що судова практика містить і протилежні рішення, але їх значно менше, прийняті вони в основному на рівні судів першої інстанції та, як правило, не витримують випробування апеляцією. Проте немало юристів цілком обґрунтовано вважають хибною позицію судів вищих інстанцій, підкріплюючи свої твердження наступними аргументами.

В першу чергу слід звернути увагу на те, навіщо взагалі було надавати ретроспективної сили положенням про набувальну давність. Очевидно, що депутати прагнули втілення такої прогресивної норми в життя вже одразу по прийняттю нового ЦК. Адже для набуття права власності на нерухоме майно необхідно володіти ним не менше 10 років, а в разі ненадання зворотної сили нормам про набувальну давність, така норма «ожила» б лише в 2014-му році. Проте, життя змінюється і потребує нового регулювання. По сьогоднішній день вже внесено більше шести десятків змін до ЦК, а до 2014 року їх може бути близько сотні. Виходячи з цього, нелогічним видається прийняття норми, яка по суті була б «мертвою» ще десятиліття. І якби законодавець надав зворотної дії в часі лише на три роки (як переважно вважають суди), норма із «мертвої» перетворилась хіба що на «менш мертву», що звісно суті не змінює.

По-друге, заслуговує на увагу сам строк в три роки,  встановлений згаданим пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК. Чому саме три роки? Відповідь якщо не очевидна, то цілком обґрунтована. Саме три роки – строк загальної позовної давності. Це значить, що у випадку, коли майно вибуло з володіння справжнього власника в період з 1 січня 2001 по 1 січня 2004 року (тобто «протягом останніх трьох років до дати набрання чинності»), то такий власник ще може подати позов про повернення майна з чужого незаконного володіння. Якщо ж майно перейшло до нового набувача раніше цього періоду («раніше трьох років до дати набрання чинності»), то в позові буде відмовлено на основі застосування норм про позовну давність. Таким чином, законодавець цілком логічно виокремив період, до якого положення про набувальну давність не застосовні в силу того, що ще можливе виникнення спору про саме право на майно. Це ще раз доводить, що судова практика пішла хибним шляхом.

І наостанок ще один аргумент: якщо притримуватись думки судів, то можна зробити висновок, що чим довше відкрито і добросовісно володієш майном, тим гірше. Адже, якщо таке володіння розпочалося в дев’яностих і раніше, то шансів на визнання права власності особа не матиме. Що досить нелогічно, оскільки навряд чи у осіб, що користуються чужим майном не так давно, виникає на нього більше прав.

Ясність в ситуацію може внести Конституційний Суд, надавши офіційне тлумачення положенням ЦК про набувальну давність. А до того часу, позиція представників Феміди змушує претендентів на оформлення права власності через набувальну давність підлаштовуватись під «судове» бачення вказаних правовідносин. Особам, які значно раніше заволоділи майном, необхідно лише довести, що наприклад, безперервне володіння почалося лише після 01.01.2001, або ж з цієї дати почалося відкрите володіння майном. А ще надійніше – що взагалі володіння розпочалося лише в новому тисячолітті.

Таким чином, з набувальною давністю склалася ситуація, коли простіше пристосуватись до існуючих (хай і досить спірних) умов, аніж домогтися встановлення істини. КСУ в останні роки наскільки занурився у вирішення владно-політичних завдань, що до офіційного тлумачення такого буденного питання дійде нескоро. Залишилось розраховувати на свої сили і детально аналізувати судову практику, щоб звернення до суду з цілком законною вимогою не мало наслідком констатацію факту незаконного володіння майном."

Данний матеріал пов'язаний з Судовою практикою компанії.